A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Галицинівська громада
ВІТОВСЬКИЙ РАЙОН

Історія виникнення сіл Галицинівської громади

Історія села Лимани

Лима́ни (в минулому — Кисляківка) — село в Україні, у Вітовському районі Миколаївської області. Населення становить 2154 осіб. Орган місцевого самоврядування — Лиманівська сільська рада.
Історичні відомості[ред. • ред. код]
Сучасне село виникло 1956 року злиттям трьох сусідніх сіл: Юхимівки, Кисляківки та Свято-Троїцького.
Станом на 1886 у селі Кисляківка, центрі Кисляківської волості Херсонського повіту Херсонської губернії, мешкало 73 особи, налічувалось 19 дворових господарств, існували православна церква та земська станція[1]. За 4½ версти — рибний завод, соляний завод, маяк. За 15 верст — рибний завод. За 26 верст — поштова станція. За 32 версти — постоялий двір.
Кисляківка лежала на найкоротшому чумацькому шляху, яким чумаки возили сіль з Прогноїв у Соляні. Згаданий шлях пролягав лівим берегом Бузького лиману, біля Кисляківки, Вітовки і на півострів (через територію майбутнього Миколаєва). За час існування Коша Нової Запорізької Січі (1734—1775 рр.) на південній її частині існував так званий Кисляківський курінь українського козацтва. Цей курінь був розташований на землях сучасного села Лимани. Власне від Кисляківського коша походить назва села Кисляківка. Саме на околиці цього села в липні 1709 року залишки шведських військ Карла 12 та козаків гетьмана Івана Мазепи облаштували укріплений табір, рятуючись від російських військ під орудою князя Волконського.
Гетьманова балка та Гетьманів курган — лежать в межах села Лимани, на лівому березі Бузького лиману на південь від Руської коси. Назва походить від табору гетьмана Івана Мазепи. В 1709 році через село Вітовку пролягав останній шлях Івана Степановича Мазепи. Вітовка з 1789 року — Богоявленське; з 1934 року — Жовтневе (нині Корабельний район м. Миколаєва).
Вихідці з Кисляківського куреня ще в 1772 році спорудили в Кисляківці біля балки християнську церкву в ім'я Спаса. На сільському цвинтарі села Лимани частково збереглися козацькі могили. Могилки над кожним похованням невеликі, подовженої форми. Приналежність згаданих могил до козацьких визначається наявністю кам'яних хрестів та могильних плит. Запорожці були талановитими майстрами з виготовлення кам'яних (з дрібнозернистого вапняку) хрестів з карбуванням, котрих налічується біля ста типів. Серед відомих майстрів з виготовлення кам'яних хрестів на Миколаївщині був Микита Косторіз, роботи якого перебувають в Лиманах.
Відомі особи[ред. • ред. код]
•    1881—82 роках у селі мешкав російський письменник Всеволод Гаршин (1855—1888). Його ім'я носить одна з вулиць села.

 

Історія села Лупареве.


Лу́пареве — село в Україні, у Вітовському районі Миколаївської області. Населення становить 1268 осіб. Орган місцевого самоврядування — Лиманівська сільська рада.
В «Історії міст і сіл Української РСР. Миколаївська область» (1971) – щодо часу заснування сусідніх з Лупаревим сіл зазначено: «Кисляківка заснована в середині XVIII ст. на місці колишнього запорозького поселення. У другій половині XVIII ст. поруч з Кисляківкою виникло село Свято-Троїцьке». Водночас історія заселення околиць села із сучасною назвою Лупареве , бере початок від стоянок і поселень з ІІ тис. до Р.Х. і давніх еллінів, про що свідчать археологічні дослідження (залишки поселень VI – першої чверті V ст. до Р.Х. знайдено на південному схилі Лупаревої Балки), поселення згадані у козацьких літописах, друкованих творах європейських та російських картографів, військових інженерів, дипломатів і мандрівників з XVII ст., а в народних легендах й ще раніше.
В «Описі України…» – першому західноєвропейському творі, присвяченому історії України (праця опублікована у 1651 р. і перевидана 1660-го), французький військовий інженер і картограф Г. Л. де Боплан (бл. 1600 – 1673) так описує ці землі: «На три льє вище Очакова знаходиться гирло Богу, де лежить острів у формі трикутника довжиною до півльє, навпроти Семенового Рогу [Semenwiruk]. Вище Семенового Рогу на Бозі знаходиться Виноградна Криниця з джерелом прямо над проваллям…»
У коментарях відомого українського історика В. Антоновича до «Опису України…» Боплана, виданого в «Мемуарах, относящиеся к истории Южной Руси» (Випуск 2, 1896), у «Додатку» до «Опису України…» перевиданому факсимільним та у перекладі українською (1990) вказано, що «Семенів Ріг – коса при з’єднанні лиманів Богу і Дніпра. Назву пов’язують з легендою про козацького отамана Семена, який поселився там зі своїми людьми у ХІV ст. Насправді йдеться про людей київського князя Симеона Олельковича (50 – 60-ті роки XV ст.), які вартували тут, на південній межі Київського князівства».
Семенів Ріг разом із сусідніми топонімами згаданий у другому томі наймонументальнішого твору української історико-мемуарної прози XVII – XVIII ст. – «Літописі» Самійла Величка (1670 – 1728), де у «Реєстрі річок і прикмет…» зазначено: «Річки, балки та інші прикмети польові з чигринського боку, які є понад рікою Дніпром, починаючи від Січі до ріки Богу, а від Богу до самого Очакова так називаються: …Річка Солонець Великий, нижче Станіслава. / Семенів Ріг, нижче Солонця Великого – до річки Богу. / Берег Руська Коса – біля самого гирла ріки Богу, де Буг впадає у лиман».
Інший француз за походженням і німецький дипломат Жан-Бенуа Шерер (1741 – 1824), відвідавши Україну та із симпатією ставлячись до її народу й історії, використовуючи при написанні численні джерела, у 1789 р. видав французькою мовою «Аннали Малої Росії, або Історія запорозьких і українських козаків…» (праця перевидана німецькою 1789 р., а українською – у 1994 р. за перекладом з французької В. В. Коптілова), де він розповів цю ж, дещо змінену, легенду про перших поселенців нашого краю. На п’ятдесятій сторінці «Анналів..» Шерер пише: «Походження козаків, якщо можна їм вірити, сягає 800 року, а їхні перші військові збори відбулися 948 р. Ось що вони нам розповідають про свою давню історію. Один чоловік на ймення Симеон прибув з Польщі у Лиман – місто (певніше місце. – І.М.) у гирлі Бугу. Звідти він пішов на косу – це слово означає вузьку смугу землі або взагалі піщану мілину. Та коса й досі зветься з цієї причини Семенів Ріг. Той Семен прийшов на цю смужку землі, щоб полювати на диких кіз, кабанів та на іншу звірину. По багатющих ловах протягом літа він повернувся, щоб перебути в себе решту року. Його товариші, дізнавшися про безліч дичини навколо коси, зібралися його супроводжувати. Їх була ціла сотня, і вони обрали його на свого голову, або отамана. Протягом багатьох років вони мешкали у тому гирлі Бугу».
11 травня 2013 року пошукова експедиція у складі О. Шарафанова, О. Ковальової, О. Матіюка, І. Марцінковського, С. Глушка – з метою фотофіксації пам’яток козацької доби – відвідала давній цвинтар с. Лупаревого, в центрі якого серед впорядкованих могил ХХ ст. збереглися ще сім давніших надмогильних кам’яних хрестів. Виготовлені вони з вапняку, вирізані за формою і часом встановлення. Зі слів мешканців села (люди впорядковували могили до поминальної неділі), хрестів було більше, але деякі з них впали зі стрімкого берега, на якому стоїть цвинтар, у лиман, а частина знищена підзахороненнями.
На одному з семи хрестів, встановленому на могилі й відкопаному від нижнього зрізу рамен, із зовнішнього боку напис: «ЗДЄСЪ / ПОГРЄБ / ЄНЪ РАБЪ / БОЖІЙ / ПОЛТАВ / СКОЙ ГУБЄРНІИ ЗОЛО / ТОНОШСКАГО УЄЗДА КАЗ / ННОГО СЄЛЄНІЯ МЄЛН / ИКОВЪ К / ОЗАКЪ Я / КОВЪ СУ / ТУЛА ЖІ / ЛЪ НА СВЄ / Тѣ 86 ЛѣТЪ / 1838 ГО / ФЄ БД» («Тут похований раб Божий Полтавської губернії Золотоноського повіту державного села Мельники козак Яків Сутула. Жив на світі 86 років. 1838 року, лютого Божого дня»). Між 10 і 11 рядками над іменем, висічена в камені дата – «1742», меншої глибини прорізання і висотою цифр вдвічі меншою від розмірів літер основного тексту. Дата поставлена, ймовірно, пізніше і мала б свідчити про рік народження козака, але помилкова, оскільки повинна би бути 1752 (1838 – 86 = 1752). Хрест таких розмірів: висота – (до розкопаної землі), ширина на рівні рамен – , товщина – 12 – (зліва товстіший), середня висота літер основного тексту –
Отже, народні перекази, мемуарні праці Боплана (1651), Мишецького (1747) і Шерера (1789), «Літопис Семена Величка» і кам’яні надмогильні хрести засвідчують, що сучасне село Лупареве засноване, а околиці здавен заселені українськими запорозькими козаками, вихідцями із центральної України. Їхні нащадки, зберігаючи традиції, й понині живуть у селі, оскільки тут й дотепер мешкає родина з прізвищем Сутула. Хотілося б, щоби подібні хрести-пам’ятники отримали статус історичних пам’яток з відповідною охороною чи хоча були б обгороджені та взяті на облік в сільській раді.

Історія рибколгоспу

Для селян риболовля була певною допомогою в їх господарстві. Щедро нагороджував рибалок Бузький лиман за свою працю, риба входила у їх щоденний раціон, на відміну  від інших районів де її споживали передовсім у дні посту, на певні релігійні свята. Рибною ловлею селяни прагнули поповнити чи покращити своє харчування. Риба була також предметом продажу й обміну на інші продукти й побутові речі (льон, хліб, сіль).

З 1861 року, з ростом розвитку капіталістичних відносин, склалися сприятливі умови для зростання кількості населення. Розвиваються торгівля та ремесла. Південний Буг в ті часи славився щедрими уловами цінних порід риб: осетра, білуги, стерляді, севрюги, сазана та багатьох інших.

 Дореволюційне минуле

         Встановлено, що перші вийшли ловити бички на дубах заможні хлібороби: Савенко Демид, Левченко Михайло, Савенко Микита, Маринець Олексій, Решетняк Юхим, Решетняк Макар. Так у селі Лупарево було засновано рибколгосп. Ловили бреднями, волокушами, а пізніше сітками. В 1913 році в с.Лупарево нараховувалися такі засоби лову:

1 лиманський невід;

30 волокуш;

83 бредні;

42 дуби;

На промислі риби було зайнято 148 чоловік. Бурилом ловили тюльку. Тюльку солили прямо в чанах. З чанів стікав жир, який використовували в страви, світили каганці, мастили взуття.

Довоєнні роки

  В 1920 році створюється Комітет незаможних селян (КНС), який відігравав значну роль в кооперуванні біднішого селянства в артілі, колгоспи.

В березні 1922 року було організовано недільник по вилову риби і пожертвувано Червоній Армії: 3 пуди солоної тюльки і зароблені 5 млн.крб.

         В 1923 році КНС налічував 25 чоловік (чоловіків-24, жінка-1, комуністів-1, кандидатів-1).

         В 1924 році КНС налічує 89 чоловік, додатково було створено артіль імені Зінов’єва – 8 чол.

         1926 відзначився початком масового кооперування членів КНС. На той час в Лупареві існувало промислове кооперативне товариство «Бузький прогрес», в якому працювало – 70 чоловік. Голова товариства – Спориш Олександр Павлович. Перші члени: Борисенко В.Д., Сімак І.А., Бешевець Ф.Г., Бешевець А.Ф., Дроган О.М., Решетняк Ю.С.

         В 1928 році з’являється артіль імені Енгельса, де працює 100 чоловік.

         24 грудня 1929 року (за архівними даними 30.04.1930року) було організовано рибний колгосп «Шлях до соціалізму».

         В колгоспі було декілька дубів, лиманські волокуші, сітки. Першим головою був Масійчук Семен Степанович – член КП/б/У, 25-тисячник.

1933-1934 – голова колгоспу Ткаченко М.Д.

1934-1936 – голова колгоспу Шимирук Марія (дівчина з риб технікуму)

1936-1941 – голова колгоспу Петренко Л.

         В 1938 році план вилову риби становив 360 центнерів. Риболовецький флот складався з 22 парусних баркасів (дубів).

 

         Передові рибалки: Решетняк Микола Петрович (делегат з’їзду колгоспників). Білопольский Іван Павлович, Левченко Сазон Юхимович, Борисенко Василь  Дем’янович, Іваненко Фома Матвійович .

Часи Великої Вітчизняної війни

В роки окупації рибоколгосп був перейменований у рибну общину, а сільський колгосп – у сільську общину. Рибу, пшеницю, жито, ячмінь німці забирали і вивозили. З технічного оснащення було 3 неводи рибної общини, одна моторка, коні та воли у сільської общини. Вівся табель виходу на роботу, на другий день карали  штрафами або нагаями.

Довго тяглася безпросвітна ніч окупації. У рибалок було  40 дубів, «розжилися»   у приватних власників. Старі рибалки згадують, що в ті роки риби було особливо багато. Ходили аж під Очаків у відкрите море на тендер. Ловили на дубах. Прийомна була з Миколаєва. Бригадирами працювали Фурдаленко і Комишенко. У бригаді останнього було 25 чоловік.

 Нова історія рибколгоспу імені Леніна 

Після війни рибколгосп перейменовано – ім.Леніна (фото 2). Риболовецький флот механізовано: 9 мотофелюг, 16 моторних баркасів, 2 сейнери (СИС).

1944 – 45 – голова колгоспу Решетняк М.П. (рибак)

1946 – 52 – голова колгоспу Решетняк М.П. (житель Миколаєва)

1952 – 53 – голова колгоспу Білопольський Ю.І. (рибак)

1953 – 78 – голова колгоспу Воїн Ф.С. (колгосп-мільйонер)

                  1949-1950 роки. Ввійшов до ладу рибцех від Очаківського рибоколгоспного комбінату. Начальник риб цеху – Миропольский Петро, прийомщик – Терещенко В.І., майстра по засольні – Кривошей П.П., Левченко М.З., майстер по копченню – Ігнатієва І.В. Продукція цеху: в’ялені бички, тарань, оселедці, тюлька пряного посолу, ставрида, скумбрія холодного і гарячого копчення. Відправляється продукція в міста: Миколаїв, Кіровоград, Черкаси, Полтаву. Передовики виробництва: Диканська М.З., Веремієнко В., Левченко К., Остапенко Г., Гулка Н.Ю., Кривошей М.Ф., Мазан О.І.

                   В 1957 році до нашого колгоспу приєднався рибколгосп “Пам’ять Ілліча” Свєтотроїцької сільської Ради, а в 1958 році рибоколгосп “Ольшанський” з Жовтневого. Всі колгоспи обслуговувала Херсонська моторно-риболовецька станція.

         В 1959 році колгосп прийняв весь флот і знаряддя від МРС на свій баланс.

В 1960 році на балансі колгоспу флот, який проводив глибинний лов в морях Азово-Черноморського басейну: 5 сейнерів, 14 баркасів. Які здійснювали прибережний лов.

На початок 60-х років нараховувалося 200 колгоспників. Загальний вал на цей час по колгоспу складав біля 1 млн.крб. В 1963р. рибоколгосп розколюється і став об’єднувати лише рибаків-колгоспників села Лупарево. Мотобаркаси замінюються на дерев’яні мотофілюги, які добували тюльку в Дніпро-Бузькому лимані. План вилову риби в 1966 році виконано на 180%. Імена кращих рибалок заносяться на обласну та району Дошку пошани: Войхевич В.Д. – капітан-бригадир СЧС-143, Левченко П.З. – бригадир мотофілюги, нагороджений в 1967 році “За трудову доблесть”, Білопольський М.М., Веремієнко Ф.П.

         В 1969 році за рішенням загальних зборів продаються сейнери. За 4 роки весь дерев’яний флот замінюється на металічні мотофілюги. За рахунок грошей від продажі сейнерів колгоспники побудували ставкове господарство по вирощенню товарної риби – 1971 рік, яке знаходилося на Російській (Руській) косі, а в 1972 році були вимушені передати територію під будівництво Глиноземного заводу. За гроші, одержані від держави за пруди, будується ківш з причалом.

В 1976 році колгосп придбав рибообробний цех від Очаківського рибоконсервного комбінату.

         26 травня 1976 року – день відкриття в колгоспі допоміжного цеху пластмас. Начальник цеху – Селюцький Євген Петрович, головний інженер – Полівода М.Ю.

         В 1978-1986 роках голова колгоспу Левченко Микола Миколайович – вчитель Лупарівської школи (фото 3). В цей час організовується цех по випуску пластмасових виробів, відкривається цех чеканки металу, реконструюється рибцех , механізуються всі технологічні процеси. В Тернівці рибколгосп має два озера для розводу риби. Керує підсобним господарством – Садченко Віктор Петрович. Нагороди «Почесний колгоспник отримують Левченко П.З., Остапенко І.К., Іванов К.Г.

         Як згадують рибаки, в 80-ті роки вони отримували найбільший прибуток. Заробітна платня за  місяць рибальства складала більше тисячі карбованців кожному (середня зарплата на заводі біля 200 крб.). Навіть учні школи, які відробляли практику в риб цеху отримали біля 300 карбованців за місяць.

          1986 рік голова колгоспу – Оборонько Микола Дмитрович. Закінчується будівництво пресервного цеху, механічної майстерні. Працює в колгоспі 420 робітників, колгосп допомагає  120 своїм пенсіонерам. За сумлінну працю було нагороджено орденами: Глушко Петро, Таран Микола, Білопольский Микола, Федько Микола, Левченко Сергій…

Роки Незалежності

         1993-1996 роки голова колгоспу ім.Леніна -  Орленко Леонід Олександрович. Ці три роки були важкими для рибалок, бо вилов риби був заборонений через хворобу – холеру. Приїздили різні комісії, навіть з Києва, які огранічували вилов риби. На той час  колгосп налічував 15 мотофелюг. Бригадири: Коханенко Володимир Михайлович, Федько Микола Михайлович, Шевченко Микола Іванович , Веремієнко Олександр Прокопович .

         В 1996 році повертається до обов’язків голови Оборонько Микола Дмитрович, який керує колгоспом до 2000 року. Рибколгосп отримує нові винагороди . Плануються нові будівлі дитячого садку, їдальні, будинків для колгоспників. Навіть заклали фундамент під їдальню, був готовий проект сучасного дитячого садку з басейном…

Але не так сталося, як бажалося… Не переніс колишній колгосп – мільйонер тяжких років розпаду СРСР .

         В 2001році колгосп перейменовано в акціонерне товариство «Нептун». З 2001 по 2005 рік головою товариства був Маринець Олександр Олександрович. В 2005 році звідкілясь  з’явилися нові інвестори, які пообіцяли «золоті гори», а самі по краплі зруйнували все, що будувалося роками. Довели колгосп до банкрутства і розпродали за копійки найкраще обладнання СРСР.

         Але встигли колгоспники викупити за паї частину флоту. Склалися рибалки і викупили 7 фелюг. Продовжується рибальство на селі, працюють бригади приватних підприємців: Шевченка, Кривошеєва, Шульги , Сорокіна, Шепеля. Шепель Сергій викупив частину ковша, побудував холодильники для риби . Основними видами промислового лову зараз є: тюлька, лящ, карась, бичок, тарань, судак.


Історія села Галицинове 

 Із  архівних  документів  відомо, що Катерина  II  нагороджувала  полководців  за бойові  заслуги у  воєнних діях, виділяючи їм землі. Прагнучи    якнайшвидше  заселити цю територію,  вона  роздавала  землі російським, українським поміщикам,  чиновникам,  офіцерам. Виділила  вона землю  і князю  Сергію Федоровичу Галицину, учаснику війни  з  Оттаманською Портою. Це було  у  1800 році.

  Прізвище  Галициних відоме  з  часів правління  цариці  Софії. У XVIII – XIX ст.  Галицини  серед  військових державних діячів,  дипломатів. Їх  імена  пов’язані  з мистецтвом: музикою,  літературою,  колекціонуванням.  „В жодному  із наших  книжних родів не було  стільки талантів, як  у  Галициних”,  - пише  К.П. Янькова. С.Ф. Галицин  був  істинним  сином  своєї  епохи,  коли російські лихі генерали знали  одну чоловічу  справу – воювати. Сергій  Федорович  отримав  освіту  у  кадетському  корпусі,  вивчав  математичні науки,  але військова  служба  по справжньому розпочалася,  коли розгорілася  війна з  Портою. Він швидко просувався  по  службі,  маючи славу  хороброго воїна,   вмілого  і розумного  командира,  і нагороди  від государині,  а потім  і  від   Олександра I.  Злетом  у  його кар’єрі  були  блискучі  дії  ввіреного   йому  війська  в  1791 році, коли  було  розбито армію  верховного  турецького  візира  Юсу фа   Паші  і  захоплено  турецькі  позиції. В  1804 році  С.Галицин  пішов  у відставку  генералом – аншефом,  повним  Андріївським  кавалером.

     Тут, на землях,  які знаходилися  біля  річки, Галицин  побудував  свій  маєток, який  тягнувся  від колодязя  і до  кінця  сучасної вулиці Пирогова. Галицин  роздавав  своїм  слугам  землю  під забудову.  Так навколо  маєтку,  поблизу річки,  утворилося  село. Полководець  роздавав  землі  і  у  степу (де  сучасна  Набережна  і початок  вулиці  Пирогова). Тут було організовано  декілька кустарних  майстерень: бондарні,  кузні, шевські,  молотарка. Працювала  крамничка. Щорічно  у  Богоявленську (пізніше Жовтневе)   відкривалися  ярмарки,  куди  і  вивозили наші  селяни на торг  коней,  худобу,  городину, гончарні вироби, хліб. Згодом   хазяїни  мали  свої сади  побік  від залізної дороги,  які простягалися  аж до школи  і  дитячого  садка.  Тут були  виноградники. Галицин  дуже  любив  сади  і  виноградники, тому  і розділив  під них землі.  Гарні  сади мав Костянтин Волченко,  славилися  на всю  округу  виноградники  Йосипа Крота.

     С. Галицин  перебуваючи  у своїх  маєтках  не любив  втручатися  в господарські  справи,  повністю  покладався  на  дружину  Варвару  Василівну  Галицину ( Енгельгардт). Сергій  Федорович  помер в  1810 році. Варвара  Галицина  була  добра  і гостина. Вона  була  багата,  але  не  вміла примножувати свої  багатства. До  кінця  XIX століття  Галицини  були майже розорені. Ці земельні  ділянки  купив  у неї граф  Карл  Йосипович  де  Ламберт.

        Галицинове – велике  селище,  розташоване  за  десять кілометрів  на південь від районного центру  на  лівому березі Бузького Лиману. Окрасою Галицинове  є квітучі сади та солодкі  виноградники,  стрункі тополі,  вздовж найдовших  вулиць.

     А скільки новобудов виросли в селі! Але найкращою окрасою села є його люди. Хлібороби і виноградарі, вчителі, лікарі, будівельники, працівники МГЗ, морського порту, сортовипробувальної дільниці. В Галициново є дитячий садок, сільська середня школа, яка не поступається перед міською.

       Село газифіковано. Біля кожного будинку красива огорожа, яскраві квітники, розкішні сади з персиків та черешень.

       В 2001 році село Галициново відсвяткувало своє 200 – річчя.

А згадаймо  минуле!

В 1917 році в селі була проголошена Радянська влада.

В 1920 році в селищі Галицинівка відбулися загальні збори комітету незалежних селян під керівництвом голови Т. Москаленко та секретаря     Т.З. Клименко. На якому постановили приєднатися до вимог поставлених Всеукраїнським з’їздом Камнезаможи і прийняти міри до повного розкулачування, щоб зрівняти їх в майновому положенні.

2 січня 1920 році був організований перший колектив для роботи по розкулачуванні, куди ввійшли жителі нашого села:

1. Бойченко Демна Єлісеїівна

2. Шевченко Клавдія Миколаївна

3. Додоренко Ольга Микитівна

4. Додоренко Демян Капітонович

5. Ноздренко Марія Федосіївна

6. Ноздренко Олександр Федосійович

7. Додоренко Олександра Іванівна

Характерно, що під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті які не погоджувалися йти в колгоспи. Їх спочатку позбавляли прав виборчого голосу, а потім виселяли із села. Так було вирішено із Спіченко Федосієм Герасимовичем, Кротенко Осипом Яковичем,

Ноздренко Г.Р., і Пристало В.К.  (15 грудня 1930 р.) 14 червня 1931 було вирішено питання по ліквідації не писемності.

В січні 1933 ріці  головою Галицинівської сільською радою поставили Жело Петро Михайловича. Який активно приступив до збирання сільськогосподарських податків. Колгоспники не виходили на роботу, тому що не було що їсти. В селі, так як і в країні був сильний голод.

В січні 1930 році організована перша комсомольська організація. В її склад входило  11 чоловік. Організатором і секретарем комсомольської організації  був  молодий вчитель Герасименко Микола.

Активними комсомольцями були:

Грищенко Клавдія

Бондаренко Марія

Бойченко Долена

Ноздренко Олександр

Погорілов Василь

Погорілов Микола

В вересні 1930 році була відкрита перша на селі хата Читальня. Завідував нею вчитель Герасименко Микола. Був організований драматичний гурток.

       Велика Вітчизняна війна пройшла страшним потоком по людських долях.

      Вибухи чулися в сусідніх селах та через річку. Але німці знайшли наше гарне, затишне село і розташували тут свої табори для відпочинку своїх офіцерів та лікування поранених німецьких солдат.

     Галициново було окуповане німцями з 16 серпня 1941року по 16 березня 1944року (хронологічна довідка від 14 січня 1950року ).Які тільки німці окупували наше село, було, розміщено комендатуру, німецький штаб і кухня. Була введена комендантська година, після сутінок нікому не дозволялося виходити з хати. Німці повистрілювали всіх собак на селі, ходили по хатах забирали всі продукти харчування, відбирали корів у наших односельчан.

      Вони забирали у батьків молодих дівчат і хлопців, і відправляли їх на роботу у Німеччину. Вони жили в концтаборах , а деякі у  баурів і працювали зранку до ночі.

      З нашого невеличкого села пішло на фронт 63 жителя, 32 односельця загинуло, а 31 – повернулися додому до своєї рідні, жінок та дітей.

 

        В пам’ять про загиблих воїнів споруджено пам’ятник на території села. Він славить величність солдатського подвигу і мужність наших людей.

  Дитинство на той час було безрадісним, холодним і голодним. Бідували страшно але врятувало село від голоду річка. У 1947 році колгосп придбав лодку ( плоскодонку ) і невід, займався промислом для своїх потреб.

                    Створення радгоспу „ Жовтневий”

     В 1958 році був створений радгосп „Жовтневий” на базі колгоспа  „Молода гвардія” і приєднаних частин землі від колгоспа ім. Карла Маркса. Землі було 1622 гектара, робітників начислювалось 72 чоловіки. Самим першим керівником радгоспу був Бущан Леонід Архипович, який зарекомендував себе справжнім , розумним керівником, господарем, людиною чесною, відданою данній роботі.

     Під час керівництва Бущана Л.А. радгосп був утворений  по вирощуванню плодових і виноградних саджанців. Почали будувати теплиці для закалки прищеплених виноградних саджанців. Побудовано прививочну майстерню для прищеплювання виноградних саджанців із підвальним приміщенням. Посаджено 330 га виноградників європейських сортів, 100 га прищепних лоз, закладено 300 га садів.

      В 1967 році вперше в Миколаївській області було посаджено вісім га садів з пальметною  форміровкою. В пальметних садах були такі сорти яблук, як джонатан, ренет-сімеренко, джонарет, гольден де  лішес. Вирощувалися  зернові: пшениця, кукурудза, ячмінь, овес. На великих площах  по молодих садах  садили кавуни і дині. В 1968 році Бущана Л.А. забрали в управління  сільським господарством.

     Головним агроном на той час був Ліщина Іван Іванович.  За час його керівництва  зросла  урожайність  зернових  з 15 до 35ц  з га.  Була  проведена  реконструкція  110 га садів  і 100 га  виноградників. За активну трудову  діяльність був нагороджений грамотою Верховної Ради СРСР.

В 1968  році Бущана Л.А. забрали в  управління сільського господарства. Після нього прислали Цимбал Анну Григорівну.  Під її керівництвом у 1971 році добудували холодильне приміщення,  вмістили машинний зал, закупили холодильні компресора. Відбулася перша закладка в холодильник. Монтаж вів Будниченко Микола, Політика, сантехнічні роботи вів Антонінин. У зв’язку з тим, що почалася розширюватися виноградна прищепка шкілки, було побудовано прививочний комплекс із завалочним приміщенням. Було три холодильні камери, які вміщували по дев’яносто тон.

Це було основне виробництво, яке давало високий прибуток. Наш радгосп ”Жовтневий”  приймав участь у  ВДНХ на виставці по вирощуванню виноградних саджанців. У нас вперше була розроблена система  виробництва і прогресивно-преміальної оплати. Впроваджував цю систему головний економіст Онощенко В.Г.

На виноградній школьці були кращі прививальниці – Тарнаруцька Марія Павліна (бригадир), Місюкевич Ольга, Мельник Ольга , Будниченко Євгенія, Голота Анна, Кривда Марія, Подільник Ганна, Бучко Галина, Бучко Надія, Закушняк Стефанія, Шафранська Марія. Агрономом виноградної школки був Самусев В’ячеслав Андрійович.

Головний агроном радгоспа Ліщина І.І. та головний економіст      Онощенко В.Г. розробили оплату по схемі. Кожен робітник індивідуально здавав, пакував і  висаджував   свої прививки, після чого змінилося відношення у людей  до вирощування виноградних саджанців. План був заготовити прививок 1 млн., а робили 1 млн.  100 тис.

В 1974 році на виставці ВДНХ Місюкевич О.  і Тарнаруцька М. одержали орден Трудового Червоного Прапору.

В 1972 році було закуплено 10 нетелів від високопродуктивного стада. Із них почали вирощувати потомство, яке давало високий надій молока. На той час наш радгосп займав найвищий показник в області по надою молока.

В  березні 1977 році директором радгоспу став Сагун Василій Леонтійович. Під час його керівництва було побудовано критий ангар на другій бригаді, заасфальтовано тік, побудований літній табір для тваринництва  і на фермі  приміщення для розведення молодняка крупної рогатої худоби.  Введено механічно дійку. В степу було побудовано ростворний вузол, склад удобрень. Велася реконструкція виноградників і саду, було посаджено 16 га саду на карликових подвоях. Для розширення радгоспу було добавлено землі із Лиманівського радгоспу ”Радянська Україна”.

Село  розросталося. В 1969 році було побудовано вулиці Гречишнікова, Курортна. В 1974 році побудовані будинки на вулиці Матросова та Виноградна із білої цегли. Виросли 20-ти   та 16-ти квартирні будинки, гуртожиток, добудували 8-ми квартирний будинок.

Наш радгосп  „Жовтневий”   давав  високий прибуток,  приймав  участь  у  ВДНХ  на виставці  по  вирощуванню  виноградних саджанців.

З історії розвитку школи: її минуле і сьогодення

    Окрасою  села  Галициново є  велика сучасна загальноосвітня школа,  яка навесні  потопає  в  яскравих,  червоних  тюльпанах. А  починалось  з того,  що  в  1902  році  було  засновано  однокласну  земську  школу, в 1913 році – трудову  школу. Завідував нею Борисов. Перший вчитель був Новак Григорій Іванович. Школа мала два відділи. Кількість персоналу  становила  два чоловіки, з  них: один вчитель і один техпрацівник. Кількість  учнів складала 43 чол. Учні були поділені на 3 групи: у першій навчалося – 10, у другій – 13, у третій – 10 учнів.  По соціальному  стану - були  діти селян.

         Населення було малограмотне. За станом на вервень 1926 року  в комітеті незалежних селян значилося 56 чоловік.  Із них чоловіків – 30, жінок – 26, комуністів – 5, членів КСМУ – 5,  грамотних – 29, безграмотних – 27.  У 1929 – 30 роках  школу відвідувало 22 учня,  віком від 8 до 12 років.

     16 серпня 1929 року завідуюча трудовою  школою  Шавченко Клавдія Федорівна здає голові Галицинівської сільської ради Клименко З.П. свої уповноваження із зазначеним майном.

З 14 вересня 1929 року розпочав роботу завідуючого школи товариш Мельников. Згодом  Мельникова було арештовано. За  наказом РВКу №10 з 22.02.1930 року тимчасово на посаду завідуючої Галицинівської школи призначена  Івга Антонівна Дьякова.

Станом на 13 травня 1930 року у школі навчалося 27 дітей. Відсталих не було, а тих що залишилися на другий рік в першій групі -  3 учня. Всього на селі неписьменних жінок – 77, чоловіків – 32.

В 1953 році Бричук Катерина Володимирівна була переведена на посаду директора Галицинівської школи і вчителем української мови та літератури. На посаді директора була з 1953 по 1956 роки до декретної відпустки. Після виходу із декретної відпустки залишилася працювати в Галицинівській школі  вчителем. В 1957 році була призначена завідуючою вечірньої школи. 

В 1955 році приїжджає до Галициново  і працює вчителем математики і фізики Воєхевич Григорій Герасимович. Бажання працювати в школі, спілкуватися з учнями наштовхнуло молодого Григорія вступити до педагогічного інституту на фізико-математичний факультет. В 1962 році закінчив його. Молодий, енергійний директор відразу взявся до роботи і примушував плідно працювати педколектив.

Школа на той час вважалася семирічною,   але бази не було навіть для початкової школи. Шкільне приміщення мало дві робочі кімнати, в яких займалося 2 комплекти (1 і 2 класи, 3 і 4 класи). Заняття проходили в дві зміни, тільки 7 клас не було де розмістити. Освітлення було відсутнє, все освітлювалося  керосиновими лампами. До  складу педагогічного колективу входили одні жінки, довелося Григорію Герасимовичу самому працювати в майстерні, виготовляти власноруч стільці та столи, провів електрику в школі. Згодом прибудували до приміщення ще одну кімнату, але і це не розв’язало проблем. Радісною подією став той день, коли побудували новий корпус школи. Через  деякий час школа стала восьмирічною і заняття стали проводити в одну зміну.

10 серпня 1965 року директор радгоспу Жовтневий Бущан Л.А. передав під школу побудований гуртожиток на сто місць  в селі Нова Галицинівка.

Десь в 60-тих роках існувала обласна заочна середня  школа  в місті Миколаєві (це була єдина школа в області). Вчителі цієї школи порадили відкрити заочний консультпункт, як філіал на базі Галицинівської школи. Це був перший консультпункт на всю область.

Своєю продуктивною  працею  йому допомагали такі вчителі: Волченко Р.П., Шевченко А.Ф., Будник В.О., Бричук К.В., Рядченко К.М., Мілова Т.В., Селіна М.С., Мащенко М.А., Мідько Т.М.

З 1980 року по 2000 рік директором Галицинівської школи був Московко Олексій Олексійович.

В 2000 році із посади завуча  директором була переведена         Вітвіцька Т.В.

     В даний період на території села працює нова школа, в якій навчається  260 учнів,  є чудові  гарно  обладнані  кабінети . Крім того, є музичний  кабінет,  кабінет інформатики, обладнаний сучасною технікою, кабінет хореографії, кімната  творчості,  де можна побачити гарні роботи зроблені руками дітей,  живописні  картини  написані  учнями.  В школі працюють гуртки:  образотворчий, танцювальний, музичний, екологічний,  літературний, декоративно – прикладне мистецтво,  спортивний  та „Активісти шкільного музею”.

 

Історія села Українка.

         Село Українка (колишнє с. Пузирі, ще  раніше хутір Топчій), засноване на початку ХІХ ст. вихідцями з Чернігівської, Полтавської, а згодом з Київської, Харківської і інших областей України. Перші поселенці мали прізвища Топчій, Сутула  звідки і перша назва хутір Топчій. Поселення спочатку складалось із декількох землянок, які були наполовину вриті в землю, а половина з вікнами  викладалась з глини перемішаної з соломою поверх землі, оскільки бракувало інших будівельних матеріалів.

Спогади Покотилова Анатолія Павловича 1935 року народження, проживаючого за адресою вул.Корольова 15,  с.Українка:

«Село утворилося в 1812 році. Земля була царською , належала генералу Пузирю. Іще були генерали Коробка  і Моляк. Село Шевченкове тоді називалося Моляки. Це все були хутори . Хати будували землянки. Зверху часто паслися кози. Городитися не було чим, дерев не було, бо кругом степ. Худоба вільно ходила. Свиней прив’язували пастися.»

      Село розташоване за 37 км. на південний схід від м. Миколаєва і 15 км.  на південний схід від районного центу м. Жовтневе, що входить нині в Корабельний район м. Миколаєва. До найближчої  залізничної станції Котлярево - 7 км., до с. Прибузьке – 10 км. Асфальтовим шляхом село сполучено з обласним і районним центрами.

Перші поселенці спочатку орендували землю в економії поміщика Г.П.Волконського. А згодом придбали за гроші декілька десятин в цій же економії. Поселенці займалися землеробством та тваринництвом, сіяли озиму і ярову  пшеницю, жито, ячмінь, просо, овес; вирощували велику рогату худобу (корів, волів, овець).

В 1852 році хутір Топчій було перейменовано в хутір Пузирі,(дод. 6) оскільки на рівній місцевості землянки здаля  виглядали як пузирі в літньому мареві. Поселенці займались землеробством і тваринництвом і почали насаджувати фруктові сади  із абрикос, вишень, груш, слив.

Відомо, що через сім років в хуторі було 20 дворів і проживало 182  поселенці. В кожному дворі або біля двору були викопані колодязі, але вода в них була неоднакова: в одних гарна прісна, в інших трохи  солонувата. Селяни возили вирощені зерно і худобу на базар в  Миколаїв, а там купували все необхідне для свого господарства.

В 1902 році навколо хутора знаходились приватні землеволодіння міщан: Браганця П.Г.-10,71 десятин,  Сутули С.С.- 10,76 десятин, Сутули М.С.- 25 десятин, Сутули С.Ф.-25 десятин, Сутули Микити  і Григорія – 177,78 десятин, Сутули Г.О. і Л.О. і інших - 59,29 десятин, Топчого С.Д.(дод.1,2, 3) -75,86 десятин, Топчіїв Олександра, Тимофія,Йосипа, Семена, Григорія, Федора Михайловичів – 106,67 десятин. Топчого В.Д. – 166,9 десятин, Топчого  А.І. – 20,95 десятин і Чистої К.Г. – 5,68 десятин орної землі. Всього вони мали 1800  десятин землі, яку вони придбали у князя Григорія Петровича Волконського, який мав дачу №17 загальною площею 55 000 десятин землі. Кошари князя розміщувались в Новогригорівці.

        В 1912 році в Пузирях  було 35 господарств приватних власників землі Топчії, Сутули, Чехун, Волков  та  інші і 40 господарств селян десятинщиків, котрі орендували землю князів Волконських і повинні були віддавати десяту частину прибутку управляючому економії Волконського Ф. Кутцараві. Як і раніше на полях вирощували різні зернові культури: озимі пшеницю і жито, ярову  пшеницю, ячмінь, овес, просо, кукурудзу, а також худобу: коней,  велику рогату худобу, овець.

         Весною 1917 року на хуторі було всього  59(дод. 10)  господарств і проживало 398 мешканців, із них 206 чоловіків і 192 жінки. Всього  було в селян орної землі 109,25 десятин, в т.ч. надільної 39 десятин, якою володіли 59 господарств і купчої – 70,25 десятин, яка належала шести господарствам, а 11 господарств зовсім не мали ні клаптика  землі. У селян було 263 коня, в т.ч. робочих – 204; великої рогатої худоби – 204 голови, в т.ч. корів – 92, свиней – 237 голів.

         В 1919 році в селі відкрили трудову школу, в якій навчалося 48 дітей, завідувала школою і навчала дітей Криленко.

         В 1920 році в селі проживало 519 жителів, в т.ч. чоловіків - 119, жінок – 400. В серпні на загальних зборах постановили створити комітет незаможних селян в який ввійшло 68 чоловік. 15 жовтня головою КНС обрали Пилипенка Миколу Миколайовича, секретарем – Яковлєва Івана Кузьмича.  35 членів КНС були грамотні – вміли писати і читати.

         Вже в 1921 році в селі налічувалось 121 господарство, які  обкладались продовольчим  податком. Всього проживало 621 мешканця, в т.ч. 308 чоловіків і 313 жінок. Майже кожного місяця до комнезаму обирали нових членів і вже на початок січня 1923 року кількість членів КНС становила 491 чоловік. На цей час в селі було 80 дворів і 129 господарств, проживало 504 мешканці в т.ч. 247 чоловіків і 257 жінок, існувало 75 колодязів, один вітряк і початкова школа.  В кінці року головою КНС було обрано Калюжного Якова Кузьмича.

         На 1 березня 1925 року в селі мешкало 530 жителів із них 217  чоловіків і 313 жінок в основному українці, 10 росіян  і 2 німці. На цей час в селі працювала початкова школа з українською мовою навчання, у ній навчалось 25 дівчат і 35 хлопців. В сільському господарстві в цей час основною тягловою силою були воли та коні, яких використовували не тільки на оранці, культивації, а й на перевезенні  різних вантажів  з села в місто і навпаки.

         Вже в 1927 році в селі було організовано машино-тракторне товариство ім..Шевченка, в якому налічувалось 13 членів, першим трактористом був Біляков Василь  Данилович. Згодом було видано кредит з фонду бідноти  другому машино-тракторному товариству на придбання суспільного сільськогосподарського  реманенту, яке обслуговувало одноосібників. Створення колективних господарств

         В квітні 1928 року в селі організували  Товариство  суспільного обробітку землі ім..Шевченка, куди входило 15 сімей, всього 68 чоловік ТСОЗ мав 117 га орної землі один трактор. Члени сільськогосподарського кредитного  товариства першим головою обрали  Бевзенка Якима Васильовича. Наступного року почалася в селі колективізація; на  15 жовтня було колективізовано 8% селянських господарств, або 17 з 219 існуючих на той час господарств.

В 1930 році в колгосп входило 132 господарства, членів колгоспу налічувалося 152 чоловіка, всього землі було 1254 га, в т.ч. орної 1017га. В цей час головою колгоспу був двадцятип’ятитисячник Швець Андрій. Восени колгоспники засіяли 139,5 га озимини, в т.ч. пшениці 104,4 га і жита – 35 га, а одноосібники засіяли озимини 557 га, в т.ч. пшениці 351 га, жита – 205ґа.  В наступному році в колгоспі ім..Шевченка налічувалося 140 господарств, крім того в селі було 49 одноосібних господарств. Всього селяни зібрали 3858 пудів зернових (жита – 379, озимої пшениці – 2708, ячменю – 584, вівса – 82, і проса – 12 пудів). Всього в селі нараховувалось коней – 154 голови, корів – 8, свиней – 52 голови. Врожайність по колгоспу зернових становила: жита – 3,13 цнт, озимої пшениці 10,64 цнт, ярової пшениці 3 цнт., ячменю – 6,6 цнт, проса – 2,5 цнт., кукурудзи 10 цнт. В цей час в селі проживало 592 чоловіки.

         В 1933 році колгоспники артілі ім..Шевченка засіяли всього озимих 425 га, пшениці – 400га, жита – 25 га, зробили поживної оранки з попереднім лущінням  330га, головою колгоспу  був Григораш Семен Семенович.

В семирічній  школі  навчалося 138  учнів, яких навчали чотири вчителі. В школі для дорослих навчалося 37 чоловік, в т.ч. 15 юнаків і 22 дівчини, працювала шкільна бібліотека  для вчителів і учнів. А наступного року семирічку закінчили і відбувся перший випуск учнів: Рогольов І.С.,Сутула Ф.М., Тарандушко П.Н., Письменний М.С.,Сутула Є.О.,Філевський М.С., Моляка Ф.І.

На 1 червня 1936 року в селі проживало 565мешканців  в т.ч. членів  колгоспу ім..Шевченка – 428 чоловік (188 чоловіків і   240  жінок) робітників і службовців – 127 чол. (59 чоловіків і 68 жінок).

В передвоєнні роки колгосп ім..Шевченка очолював Федоровський В’ячеслав Васильович. В колгоспі в 1941 році було всього 1254га землі в .т. 1017га орної. Посівна площа в цей рік складала 886 га/360 га озимої пшениці, 80 га ячменю, 30га вівса, 10га проса, 10га кукурудзи,150га бавовнику.

 Село в окупації

 Почалась Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років. Німецько-фашистські загарбники  окупували село Пузирі 19 серпня 1941 року. Почали загарбники встановлювати «новий порядок».

Спогади Топчої Ніни Михайлівни 1933 р. народження, проживаючої за адресою вул.Гуменюка   с.Українка:

        «Ми копали картоплю за селом і чуємо гул. Від центрального каналу їхала колона мотоциклів з німцями . Вони пішли далі на Херсон. А ті німці, що залишились, стали у селі управляти. У них була кухня у теперішньому шкільному саду. Було ми , діти, підбіжимо , то вони нас називали «кіндерами» і насипали в полумисок суп чи борщ , давали коржик «мацу». А в школі вивчали німецьку мову. Німець заходив і перевіряв, як ми говоримо молитви німецькою мовою.

Коли німці відходили від села , то запалили крайню вулицю , щоб була димова завіса і погнали наших людей. Може хотіли переправити їх в Німеччину, але потім люти повтікали назад. Коли були німці в селі , то забирали жінок і дівчат на роботу в Німеччину.  Молоді хлопці перевдягалися в жіночий одяг, щоб замість матері або сестри їхати на каторгу. Коли зайшли наші солдати в село, то було багато поранених. Робили  операції і ми малі бачили яму в якій знаходились відрізані руки, ноги... Мені тоді було 15років. Я з хлопцями бігала за село шукати гільзи. Одного разу знайшла живого німця, який переховувався у воронці. Він відстав від своїх, коли ті відступали. Сидів замотаний в одіяло. Я побігла додому і розповіла мамі. Вона повідомила військовим і того німця забрали. Потім хлопці з мене глузували, чому я не стягла чоботи із німця, бо взуття тоді було розкішшю.»

       Головою груп колишнього колгоспу окупанти призначили Василенка М.Ф.. Три роки загарбники грабували жителів і колгоспні лани. Окупанти завдали великої шкоди господарству. Було знищено 5 житлових приміщень, 8 господарських будівель, 4 державних будівлі, вивезено на роботу в Німеччину 37 чоловік молоді,79 коней, 76 голів великої рогатої худоби, 5 овець, 3722 цнт зерна, в т.ч. озимої пшениці 987 цнт, спалили 260 цнт кормів, етапом вигнали 8 чоловік. Окупанти нанесли селу збитки  на загальну суму 2 879 067 крб.

17 березня 1944 року воїни Радянської Армії звільнили село від гітлерівців. При звільненні села загинули 16 воїнів Радянської Армії: старший лейтенант Герой Радянського Союзу Гуменюк Семен Олександрович, рядові, сержанти і старшини – Белявський, Берлікбаєв Нурбулат, Коваль С.Г., Ковтун В.З., Лукашов І.Я.,Логінов О.М., Миронов Г.Г.,Непочатов В.О.,Новіков Г.Д., Пустоваров І.Д., Сальніков В.Ю., Симоненко С.І., Чекрнішов Г.М., Чернега І.М., Якубенко В.С..   

 Вдячні  жителі села похоронили їх і згодом встановили пам’ятник, на якому викарбувані  імена героїв. Встановлено в селі і пам’ятник Герою Радянського Союзу Гуменюку Семену Олександровичу.

Дев’ятнадцять односельчан не повернулися з полів Великої Вітчизняної війни, рядові, сержанти і старші сержанти: Беспалов В.П., Браган Т.Т., Григораш К.К., Мельниченко П.П., Нехороший І.Я., Саєнко Г.І.,Сиводєдов І.К., Сутула І.О., Тананєєв М.С., Тарандушко І.Н.,Топчій М.В., Топчій М.М., Фроленко І.І., Фроленко С.І., Хорошко В.П.. Односельчани також встановили землякам пам’ятник, які загинули на полях Великої Вітчизняної війни.

 Післявоєнне життя

Одразу ж після звільнення, жителі села почали відбудовувати приватні житлові будинки, громадські і колгоспні: майстерні, ферми, школи, збирати сільськогосподарський інвентар, ремонтувати знаряддя, щоб своєчасно розпочати весняну сівбу.

На початку квітня 1944 року в  селі мешкало 546 чоловік, з них працездатних було менше половини – 233 чоловіка. Протягом цього ж місяця жителі села зібрали в фонд Радянської Армії 87 цнт зерна. А в червні - 200 цнт зерна.

На відбудові залізниці Снігурівка-Миколаїв працювало 75  односельчан. На залізничній дільниці Старий Водопій – Засілля - 40 чоловік. На відбудові миколаївських заводів – 10 чоловік. На побудову танкової колони  «Миколаївський колгоспник» селяни зібрали 14000 крб. В вересні почала працювати початкова школа, в наступному році відкрили фельдшерсько-акушерський пункт. Відновила роботу сільська Рада.

В цьому ж  році була створена комсомольська організація і секретарем обрали  Федоровську Таїсію В’ячеславівну. Протягом літа  колгоспники коровами, волами, кіньми зробили 300 га зяблевої оранки, всього в колгоспі ім.Шевченка знаходилось 1352га  орної землі.  Вже під осінь 1945 року на полях  радгоспу ім.Шевченка працювало 2 трактори. На підготовці ґрунту до сівби озимих хлібів добре працювали трактористи дев’ятої бригади Жовтневої МТС під керівництвом Онищенка О.О. – Крамаренко Нестор Ілліч і Василенко Андрій Федотович, які виконували норми виробітку на 120-130%. Сумлінно працювали тваринники: конюх Браган С.Т., скотар Могила С.Н., чабан  Топчій І.Я.,доярка Топча П.Д., тягачі води на кінній тязі Тарандушко Н.З. та Артеменко С.Г.. В перші післявоєнні роки колгосп  очолював Федоровський В.В..

Спогади Топчої Ніни Михайлівни 1933 р. народження, проживаючої за адресою вул.Гуменюка   с.Українка:

«В 1945-1947 роках була голодовка. Наша мати Лукерія робила пиріжки таким чином: вимочувала хрін ,а потім нарізала його кусочками і замішувала із висівкою і пекла. Їли мерзлу картоплю. Грошей не було. Ми з братом пішки ходили в місто на базар і продавали дрова. А назад , щоб не бути голодними, купували кусок макухи, ділилися і смакували. Взутися не було в що. Була одна спідниця, яку носили  по черзі. Зарплату в колгоспі не платили , а ставили «палички» за робочий день .В кінці року була зарплата 20 карбованців Люди працювали на виснаження.»

В школі працювало чотири вчителя.

Спогади Шевченко Ганни Григорівни 1942 року народження, проживаючої за адресою вул. Шевченка, с. Українка:

«1947 рік. Хто в селі тільки не пам’ятає гіркого присмаку чорних коржиків  з      ласкавчику. Слідом за війною прийшов голод. В сім’ї  було троє дітей і хвора мати. Все лягло на плечі дітей. Старші працювали, а мене відправили до школи. Хата-землянка стояла на краю села. Зими видалися суворі. Поки добіжиш до школи - мало життя не втратиш. Біля амбару зупинялися відігрітися. Тут виходила баба Маруся і гріла дітям рученята, які потім бігли до школи, яка була в колишній куркульській хаті між теперішніми церквою і магазином. Провчилася 7 класів. Вчитися далі потрібно було ходити в Шевченкове або  в Прибузьке . Мама була інвалідом, тому я разом із старшими мусила йти працювати до колгоспу.»

 Трудові звитяги

         В 1948 році Указом Президії Верховної  Ради СРСР медаллю «За доблесну працю в Великій Вітчизняній війні 1945-1946 років» було нагороджено передовиків сільськогосподарського виробництва колгоспу ім..Шевченка ланкових Мельниченко В.П., Фроленко Н.І., Абасову Л.Г., Топчого С.М., чабана Топчія І.Я. і колишнього голову колгоспу Федоровсь- кого В.В. На початку травня 1949 року тракторист Топчій С.І. щодня перевиконував норми культивації просапних культур в 2,3 рази при відмінній якості робіт. Колгоспники огородньої бригади Григораш Савелій, Петренко Поліна, Нехороша Домна, Сушко Зінаїда значно перевиконували норми виробітку на просапці  овочів: помідорів, огірків, перцю, капусти. Норми виробітку на інших просапних культурах значно перевиконували на 200-224% Басалова Анастасія, Бардовська Варвара, Василенко  Мотря.  Цього ж року на збиранні врожаю працювали 2 комбайни, 2 лобогрійки на тракторній тязі і 2 лобогрійки на кінній тязі. Колгоспники-скидальники Браган Р.К., Василенко Т.А.,Тарандушко Н.З. перевиконували  норми  виробітку на лобогрійках тракторної тяги, а Завада І.М., Саєнко Г.Г., Тарандушко П.Н. перевиконували норми виробітку на лобогрійках  кінної тяги. Значних успіхів досягли на збиранні зернових в колгоспі  ім..Шевченко комбайнери Жовтневої МТС Євдокимова М., і Білоніжко І.П.

       В 1953 році трударі колгоспу ім..Шевченка добивалися високих  показників на всіх дільницях сільськогосподарських робіт, очолюваних досвідченими бригадирами Сутулою Ф.М., Саєнко Г.Г. На очищенні насінних культур колгоспниці Шевченко Є.С., Василенко М.В.,Сиводідова Н.П. денні норми виконували  на 150-160% .

В цьому році в селі відкрили семирічну школу. Значно покращив свою роботу медпункт колгоспу, очолюваний Чепурною Н.Н.

       В 1956 році  колгосп ім. Шевченка (голова правління Стеценко І.К.), в зв’язку з постановою уряду укрупнення радгоспів, ввійшов до складу  радгоспу «Прибузький»  і став першим відділком цього ж радгоспу. Наступного року сільська Рада з села Пузирі перейшла в село Прибузьке і її  перейменували в Прибузьку сільську Раду.

В 1957 році вступила до ладу Інгулецька зрошувальна система, що дало змогу запровадити полив сільськогосподарських культур, закупили  дощувальні агрегати. 16 червня 1958 року   село Пузирі було  перейменовано в село Українка на основі наказу Президії  Верховної Ради УРСР, за проханням жителів. В ці роки в селі йшло нарощування темпів житлового, суспільного і радгоспного будівництва, упорядкування села, ферм, садиби відділку радгоспу. Поряд з цим йшло навчання кадрів доярок,  механізаторів, поливальників. Останнім приділяли особливу увагу,  постільки зрошування  полів – це була нова справа. Поповнювався різний сільськогосподарський інвентар, кількість комбайнів, тракторів, дощувальних агрегатів .

     Робітники І-го відділу кожного року вносили органічні добрива на поля, щоб підвищити врожайність зернових  і технічних культур. Ланка Віктора Покотило протягом 1961 року  внесла по 12-15 тон гною  на всю  площу посіву. Внесення органічних добрив, зрошування дали змогу вирощувати значно вищі врожаї всіх сільськогосподарських  культур. Минулого року ланка В.Покотило виростила по 34 цнт зерна кукурудзи з кожного 180 га та по 270 цнт маси кукурудзи і принесла прибуток радгоспу 345000крб.

Високих врожаїв озимої пшениці, картоплі, цукрових буряків, кукурудзи  на зерно та молочно-воскової стиглості добились ланки Покотило А.П. і Гребенюка М.Д. завдяки органічним добривам і зрошуванню. Високих показників завдяки цим заходам добивались також  овочівники першого відділку.

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ СЕЛА

       В 60-ті роки  в селі Українка йшло будівництво нових житлових будинків, восьмирічної школи, будинку культури на 350 місць, сільської  бібліотеки на 2500 книжок, дитячого комбінату на 50 місць, вуличного водопроводу. Проведена повна радіофікація, електрифікація, заасфальтували тротуари і мостові на вулицях села.

Спогади  Покотилова Анатолія Павловича 1935 р. Народження:

«Раніше школа була на місці теперішнього будинку культури. До того в тому приміщенні був склад мінеральних добрив. Хтось додумався відкрити там школу. Діти почали хворіти, навіть ,одна дитина померла. Потрібно було будувати нову школу. Я  був депутатом  Верховної Ради СРСР. В 1971 році я попросив виділити кошти, вже 1973 року школа була збудована. Ваші батьки і ви діти навчаєтесь в школі , яку було побудовано за короткий час ,бо головним було навчати дітей.»

В 1963 році з І-го відділку утворили радгосп  «Авангард» овочево-картопляного напрямку, на чолі якого призначили Бойка М.С. На ланах нового радгоспу в ці роки високих   показників здобули Покотило А.П., Покотило В.П., Гребенюк М.Д., ланкова ручної обробки Топча Н.М., які протягом шістдесятих років одержували середню врожайність сільськогосподарських культур: озимої пшениці  - 45-46 цнт з гектару, картоплі – 144-146 цнт цукрових буряків-436-566 цнт, кукурудзи на зерно -42-54 цнт, кукурудзи молочно-воскової  стиглості -400-52 цнт з кожного гектара[6]. Високих надоїв досягла доярка Славська Н.І., поливальниця Сушко З.П., високих показників здобував щорічно  тракторист Топчій С.І.

В 1968 році Указом Президії Верховної  РАДИ СРСР нагородили передовиків виробництва радгоспу «Авангард»: медаллю «За трудову відзнаку» – поливальницю Сушко Зінаїду Петрівну, медаллю «За трудову доблесть» -  ланкових механізованої ланки Гребенюка Михайла  Дмитровича, орденом «Знак пошани» - бригадира полеводської бригади Саєнка Григорія Григоровича, ланкового механізованої ланки Покотило  Віктора Павловича, доярку Славську Ніну Іванівну, директора радгоспу Бойка Миколу Семеновича, орденом Трудового Червоного  Прапора – тракториста Топчого  Семена Івановича, ланкову Топчу Ніну Михайлівну, ланкового механізованої ланки Покотила Анатолія Павловича  удостоєно високого звання – Героя Соціалістичної  Праці. 

Спогади Покотилова Анатолія Павловича 1935 р. народження:

        «В 1966 році в районі проходив республіканський семінар . Об’їзджали поля перший секретар ЦК Компартії України Шелест П.Ю. з першим секретарем обкому партії. Була делегація із західної України. Всі були вражені чистими полями з посадженою картоплею. Я був ланковим. До того часу ми з братом Віктором зробили в майстерні п’ять окучників для підгортання картоплі.

     29 травня  1966 року проходив цей  семінар, а вже 26 червня я отримав звання Героя Соціалістичної Праці.»

Послідуюче десятиріччя  70-х років характерно тим, що використовуючи зрошення, мінеральні і органічні добрива, досягнення  ланки  і передового досвіду механізатори радгоспу одержували високі врожаї сільськогосподарських культур і продуктів тваринництва. В цей час в радгоспі було 2965 га орної землі, в тому числі 1350 га зрошувальної.

Середня врожайність за 9-ту п’ятирічку становила: озимої пшениці 40,8 цнт, жита 26,8 цнт, ячменю 4,5 цнт, кукурудзи на зерно 61,3 цнт цукрових буряків 499 цт, картоплі 150 цнт з кожного гектара.

Протягом 10-ї п’ятирічки середня врожайність за п’ять років з 1976 по 1980 рік  основних зернових і технічних  культур була майже такою, як і в минулій – зернові культури 37,5 цнт, озима пшениця 39,7 цнт, ячмінь 39,8 цнт, зернобобові 27,8 цнт, кукурудза  на зерно 61,6 цнт, цукрові буряки 132 цнт, картопля 130 цнт і соняшник 17,3 цнт з кожного гектару.

Не дивлячись на те, що механізатори брати Анатолій, Віктор, Олександр Покотило, Михайло Гребенюк і інші прикладали немало зусиль по впровадженню високої агротехніки, внесенню своєчасно мінеральних і органічних добрив, врожайність сільськогосподарських культур то підвищувалась  то знижувалась і не тільки на суходолі, а й на поливних землях.

        Ішли часи, змінювались люди. В господарстві змінювались керівники, але «Авангард» не втрачав свої позиції. Були високі врожаї. В селі працював будинок культури у якому проводились концерти місцевої самодіяльності, зокрема, відомий і за межами району хор «Любисток». І до сьогоднішнього дня звучить ансамбль «Степова криниця». Але розпад Радянського Союзу, із його державною економікою, призвів до часів дикого капіталізму. Все розпадалось. Багато колгоспів було розкрадено. Потрібні були сильні особистості, які могли б протистояти хаосу. І в нас у селі таким лідером виявився Кухарчук Володимир Микитович.

 

Історія села Прибузьке.

Зелені степи нашої південної України. Широкі вони, як море; як небо, безкраї… Не розкажеш, не опишеш і не намалюєш тієї степової краси… Незбагненна, чудова, чарівна краса наших південних степів! І серед цієї краси зароджувалося наше село.

     До 1921 року в наших краях була лощина, залита водою, зарослаочеретом, бур’янами…  З часом вода висихала,  утворювалися площі ґрунту,  порослого дикими травами.

     Навкруги цієї лощини, на буграх, заможні хазяї почали  будувати собі власні господарства, які називались хуторами. Старожили добре пам’ятають, де був хутір Пашинського (до села Шевченкове), Коробкіна ( називався в той час «Нове життя», в напрямку до с. Пузирі – нині Українка).

      Після революції 1917 року цих хазяїв розкуркулили і вислали за межі України.

Час зробив своє -  висихали в лощині болота, земля робилася придатною для обробітку і люди почали її освоювати. Першими поселенцями були жителі Богоявленська  (Жовтневе). Весною вони  приїжджали, робили собі курені і жили в них до пізньої осені. Орали  ручними плугами землю, сіяли вручну, збирали снопи і на току молотили, а на зиму знову повертались в Богоявленське.

       В 1921 році був неврожай.  Люди, які тимчасово приїжджали обробляти цю землю, переселилися сюди назовсім. Хутір назвали  Виноградівка.

      Люди жили, працювали на землі, розводили худобу до 1929 року. З 1929 по 1930 рік включно був період колективізації.

      В 1930 році був утворений радгосп імені А.Марті.  Він знаходився в південно-західній  частині Жовтневого адміністративного району Миколаївської області. Відстань від найближчої залізничної станції до 1945 року становила 28-30 км (станція Водопій), а до залізничної дороги радгоспу ім. Шевченко – 15 км. Найближча шосейна дорога знаходиться на відстані 17 км.

      До 1930 року наш радгосп був першим  відділенням радгоспу ім. Косіора (село Шевченкове).  Радгосп був названий в честь Косіора Станіслава Вікентійовича,  генерального  секретаря  та першого  секретаря  ЦК КП(б)У у 1928—1938 роках.  А в 1930 році у від радгоспу імені Косіора було  відкріплено відділок № 1 і утворено радгосп ім. Андре Марті. 

       Андре Марті - французький комуністичний діяч, член Національних  зборів (1924—1955, з перервами), секретар Комінтерну (1935—1944), політичний комісар Комінтерну, керував Інтернаціональними  бригадами  в Іспанії (1936—1938).

        Оскільки село засновано в часи  радянської  влади , то назви  давались іменами комуністичних діячів.

       В 50-х  роках інтелігенцією села було запропоновано змінити його назву. На загальних зборах озвучувалось багато варіантів, але громада прислухалась до думки вчителя початкових класів Покрас Катерини Кирилівни, яка запропонувала назву  - Прибузьке, бо не далеко від річки Південний Буг.  З 1952 року носить назву радгосп Прибузький,  а на центральній садибі с. Чорна Лощина було  утворено контору  колгоспу ім. Чкалова.

       До 1930 року на території радгоспу Прибузький не було жодного будинку. Населення,  яке налічувало лише 30 чоловік, проживало в землянках. А вже до 1936 року збудовано 16 будинків, 2 гуртожитки, майстерня, клуб, початкова школа, контора, пекарня, лазня, житлові будинки.  

Не зважаючи на труднощі, з кожним роком міцніло село, зростала кількість населення, підвищувався матеріальний та культурний рівень життя.  Будувалися нові житлові будинки,зростала кількість  сільських вулиць. З 1955 року в селі розгорнулось широке будівництво.

Відкриття клубу

Був перебудований клуб, побудовані нові  житлові будинки, тваринницькі ферми, почалось будівництво двоповерхової  школи 01.06.1955 року.

Значні для села історичні події

Говорячи про історичні події села,  не можна оминути страшних років голодомору 1932-1933 років. По Прибузькій сільській раді нараховується 60 осіб, постраждалих  внаслідок голодомору 1932-1933 років

Із спогадів очевидців…

Біляєв Микола Степанович

с. Прибузьке Вітовського району

Миколаївської області, народився

1922 року в с. Чорна Лощина (нині

Степова Долина) Вітовського району.

 « … В 1932 році мені було 10 років, і я пам’ятаю, як ми жили в той час.  

В 1932 році був поганий урожай пшениці, жита, картоплі. Селяни харчувалися спочатку картоплею, а потім – чим прийдеться.

         Приходили молоді хлопці, які не питаючи дозволу заходили в двір і пробивали щупами землю в хаті, сараях,  у дворі, шукали зерно. Коли щось знаходили – пшеницю чи жито, то забирали все, нічого не залишали. Приходили до двору з пошуками зерна у будь-який час, але найчастіше зранку або ввечері.

        Люди голодували, їли траву, пекли  коржі з різними домішками. Тим, хто працював у колгоспі, іноді у вигляді пайку з комори видавали коржі з муки, крупи чи висівок..

        1932 року батько пішов працювати в м. Миколаїв на Чорноморський  суднобудівний завод, щоб допомогти сім'ї вижити. Раз в місяць батько приходив з міста і приносив деякі продукти, адже сім'я наша була  немаленькою. Крім мене, було ще три молодших сестрички  -  Нюра, Клава, Оля. Щоб якось вижити і прокормити дітей, мати  теж ходила в місто Миколаїв, щоб поміняти якусь одежину на хліб, крупу, зерно.

        Я іноді розповідав про ці роки своїм дітям, онукам, і можу з впевненістю сказати, що то був страшний час…»

          Навіки вкарбована в історію села ще одна історична подія. У 1941 році мирне трудове життя людей було перерване віроломним нападом фашистської Німеччини.

         Жителі  нашого села стали в перших рядах борців за звільнення рідної землі від окупантів. Крім того, у 1944 році на побудову танкової колони «Миколаївський колгоспник»  населенням було зібрано 14000 карбованців.

          Під час окупації директором радгоспу був німець Шмальц, залишений німецьким командуванням. До війни він працював у нашому селі. Помічником у нього був німець-есесівець Мартин. Німці знущалися над полоненими, які в той час перебували у військовому концтаборі на території села. Жителі села допомагали полоненим солдатам, приносили їм їжу, теплий одяг, а  декільком військовополоненим навіть допомогли втекти із концтабору.     

З великим нетерпінням чекали  жителі села, як і весь народ, на визволення від окупантів. Вони вірили,що прийде таки кінець знущанням, поневірянням…

      І такий день настав – 17 березня 1944 року. Воїни третього Українського фронту під командуванням генерала армії. Р.Я.Малиновського 86 гвардійської стрілкової  дивізії  117 полку звільнили село Прибузьке від загарбників. У звільненні села брав участь і наш односелець Драний Василь Мойсейович.

Жителі села поховали у братській могилі бійців, які загинули  під час визволення Прибузького від німецьких загарбників.

В 1948 році молодь села дістала і привезла на могилу велику гранітну  брилу. Це був чорний граніт розміром 1 метр 20 см на 80 см. На ньому викарбувані слова «Слава хоробрим героям».

       В 1950 році силами будівельників села було встановлено постамент-трикутна призма з Червоною зіркою. З 1957 року пам’ятник змінив свою форму. На п’єдесталі постала  монументальна фігура скульптура солдата-визволителя.

      В перші роки після війни в радгоспі не було електричного світла,  а потім відремонтували свою електростанцію, яка знаходилася в центральній майстерні радгоспу. В 1949 році Пузирівській сільській Раді був наданий  довгостроковий кредит в сумі 14000 карбованців на придбання машин. Почали переселятися з інших областей країни. Першими переселенцями були сім'ї:  Листовський І.Д., Юсипчук Я., Лукащук Д.М., Горбовий А.

        Після воєнні роки радгосп займався вирощенням високих урожаїв зернових. Багато робітників одержали премії, наприклад: Процький Олексій, Турчин Іван та інші. Був перебудований клуб, побудовані житлові будинки, тваринницькі ферми, почалось будівництво двоповерхової  школи 01.06.1955 року.

В 1956 році було відкрито нову школу. На 1960-1961 рр. в ній навчалося 249 учнів, а в 1959 році був перший випуск 10 класу.

        В 1956 році в радгоспі відбулися значні зміни, до радгоспу Прибузький  були приєднанні два колгоспи: імені Чкалова та Пузирі.

       В 1960 роках господарство було підключено до Новоінгулецької зрошувальної системи, що дало змогу працівникам почати вирощування овочевих культур.

        Оскільки в цей період нове село потребує робочої сили, то було збудовано 30 житлових будинків в які переселилися жителі західної України. Відкрито лікарню, продовольчий магазин, школу.  Село росло, збільшувалися кількість вулиць і кожну вулицю називали іменами тогочасних героїв. Зараз в селі налічується 18 вулиць: Пушкіна, Островського, Спортивна, Ворошилова, Гагаріна, Леніна, Толстого, Чкалова, Комарова, Кошового, Гастелло, Матросова, Шевченко, Молодіжна, Ювілейна, Будьонного, Ватутіна. В селі Степова Долина всього дві вулиці Кошового і Чкалова.    

       З  1988 рік по 1997 рік радгосп очолював Стахорський О.М.. В 1992 році за ініціативою Олександра  Михайловича на базі радгоспу створено агрофірму «Прибужжя». Пізніше – асоціацію  кооперативів радгоспу «Прибузький».   Завершено прокладання асфальтових доріг, почалася газифікація  села за рахунок господарства. Велося будівництво нових будинків, вдосконалювалося соціальне обслуговування населення.

        Проведена велика робота керівником господарства по розпаюванню землі для того, щоб кожен бажаючий робітник радгоспу став господарем своєї землі і почав успішно працювати на ній.

        В 1992 році кооператив імені Чкалова виділяється в самостійне господарство – АТ імені Чкалова, головою якого обирають Дзумана І.М.

  В червні 1998 року радгосп реорганізовано в КСГТ «Прибузький», головою стає Тютюнник С.М. і в цьому ж році кооператив «Зоря» (голова – Кумпан О.О.) вийшов зі складу колгоспу і почав господарювати самостійно, утворивши ЗАТ «Зоря». До його складу увійшло 168 жителів села, які завдяки земельній реформи отримали акти на землю. З часом люди почали виходити із обох господарств і обробляти свої земельні ділянки самостійно.

     24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність Української держави. На референдумі 1 грудня 1991 року український народ підтримав це рішення. Головою став Драгуновський Микола Миколайович, потім було обрано Панфілову Любов Василівну, а в 2003 році головою сільської ради став  Шапар Сергій Григорович  (він обирався на цю посаду 2 рази). Нині село очолює Карунський  Володимир Миколайович. Його зусиллями було збудовано дитячий майданчик , відкрито спортивний будинок «Богатир».

Видатні  постаті  села, заняття населення

           Пишаються жителі с. Прибузьке своїми односельцями-героями, та воїнами, які віддали життя за визволення села від фашистів. Їх імена навічно вкарбовані в людській пам’яті, в матеріалах, що зберігаються у  шкільному музеї.

Сміливою і рішучою партизанкою залишилася жити в наших серцях Софія Кам’яна . Вона передавала дані про рух  німців в підпільний центр міста Миколаєва, була зв’язківцем підпільної групи Анатолія Палагнюка, але  була видана зрадником і разом із радянськими парашутистами, які проживали в неї на квартирі в м. Миколаєві була арештована  і розстріляна.

    Випускник нашої школи, Биль Олександр Олександрович, за мужність і відвагу, виявлену при виконанні інтернаціонального обов’язку  в складі обмеженого контингенту радянських військ на землі дружнього Афганістану посмертно нагороджений орденом Червоної зірки. Биль О.О

Славиться  село Прибузьке і своїми трудівниками . Вирощують озиму пшеницю, ячмінь, соняшник, розвинуте овочівництво 

У квітні 1960 року директором радгоспу 

«Прибузьке» став Блінцов С.Ф. В ці роки широких розмірів набирає будівництво.   Недалеко від центральної садиби радгоспу був побудований ставок, а біля лікарні радгоспу зазеленів молодий фруктовий сад на площі 1,5 га.

          В 1963 році був побудований і введений в дію водопровід і назавжди розв’язане питання постачання населення питною водою. Будинки радгоспу оповились зеленню садів.

Робітники радгоспу боролися за втілення в життя  рішень ХХІІ з’їзду комуністичної партії.

           Високе звання ударників комуністичної праці присвоюється мехланці Покраса Б.М., трактористу Кравченко А.І., шоферам Дмитрієву Є.В., Покотилову П.В.. Серед доярок  ударницею була Лоняк Євдокія.       

1965 рік.   Особливо великий урожай був зібраний цукрових буряків по 354 ц.га. Державі було продано 8230 цю цієї продукції, за що робітники радгоспу одержали від держави 17 тис.крб. Пшениці радгосп зібрав по 14,1 ц.га, продав м’яса державі 224 т., а молока – 1013 т. в радгоспі налічувалось 2200 голів ВРХ,  2077 свиней. На поливних землях в 1963-1933 рр. вирощується високий урожай овочевих культур. Ланка Безуглої Г.М. в 1965 році одержала по 230 ц. овочів з 1 га. Вона нагороджена за трудові успіхи орденом Трудового Червоного Прапора.                  

             Директор  радгоспу Блінцов С.Ф. і ланковий Бойко І.Д. нагороджені медаллю «За трудову доблесть».

              Небувалий врожай зернових виростили трудівники радгоспу в 1966 році – зібрали по 29 пшениці з 1 га і продали державі 6500 т пшениці, і це завдяки самовідданій праці робітників радгоспу. 80 робітникам  радгоспу присвоєно високе звання – ударник комуністичної праці.

           В 1967 році радгосп Прибузький був учасником ВДНГ  . За високі  показники у виробництві сільськогосподарської продукції 17 чоловік нагороджено орденами та медалями, зокрема орденом Жовтневої  Революції – Тесленко О.К., орденом Трудового Червоного Прапора – ланкових: Дубового М.М., Безуглу Г.М., директора радгоспу Блінцова С.Ф. – орденом Знак Пошани.

Сьогодні на території села існують ПСП «Агро-Урожай» (голова Тютюнник С.М.), ПП «YNG» - директор Ященко В.В., і відділок структурного підрозділу ДП «Портовий елеватор» села Степова Долина, фермерські господарства, які очолюють та одноосібні господарства. На 2007 рік зареєстровано 27 фермерських господарств та 340 одноосібників.

            Керівник ПСП «Агро-Урожай» Тютюнник С.М. досяг високих  результатів у вирощуванні сільськогосподарської продукції. Він думає про сьогодення і майбутнє як членів свого господарства так і усіх односельців. Постійно допомагає ветеранам, пенсіонерам, опікується проблемами школи, дитсадка, лікарні.

            В 2008 році С.М.Тютюннику за плідну багаторічну працю вручено трудову відзнаку Міністерства аграрної політики України «Знак Пошани».

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь